У 2024 році знаменитий британський історик, професор Стенфорду та Лондонської школи економіки Ніл Фергюсон оприлюднив есей «Тепер ми всі радянські люди», проводячи паралелі між сучасними Сполученими Штатами і пізнім Радянським Союзом. Його основна теза полягала у тому, що світ вступив у нову «холодну війну» між США і Китаєм, але Китай у цьому тандемі є більш енергійною та консолідованою силою, тоді як США грають роль, яку грав колись СРСР, — депресивного велетня, що заплутався у власних проблемах і протиріччях.

Як ілюстрацію Фергюсон використовував, серед іншого, високу американську статистику так званої «смертності відчаю» (смерті, спричиненої алкогольною й наркотичною залежністю, хронічною депресією та самогубствами). А також показники недовіри американців до власних інституцій і держави загалом. Щоб пересвідчитися в останньому, в принципі, не треба і статистики. Достатньо лише по діагоналі передивитися сторінки в соціальних мережах — як правих, так і лівих американців. Або ж подивитися їхні фільми і серіали, в яких роль головного світового зла давно і міцно закріплена за власним урядом.

Очевидно, Фергюсон дещо драматизував. Напередодні виборів 2024 року йому, консерватору та трампісту, була потрібна картинка американського декадансу, від якого країну врятує лише сильний лідер. І, тим не менше, щось у цих його паралелях є. І це щось — не лише статистичне, але й інтуїтивне, на рівні відчуття.

Чому нації занепадають?

Ознака занепаду нації — коли власні громадяни перестають вірити в її міфологію. Люди старшого віку пам’ятають, як це було у пізньому СРСР, коли в більшості населення народилося і закріпилося відчуття стійкої відрази до радянської реальності. На жаль, спілкування із західними суспільствами сучасної епохи — верхами і низами, університетською професурою і «синіми комірцями», політиками і антиглобалістами — породжує щось на зразок дежавю.

І йдеться тут не лише про США. Епоха економічного добробуту, помножена на атомізацію суспільства та на алгоритми соціальних мереж, дала однаковий результат у різних країнах. Покоління дітей не знаходить себе у новому світі, а покоління батьків нещасливе, бо нещасливі їхні діти. Але винуватять вони не себе, а політиків, які цей новий світ збудували, та політичну реальність.

Західні суспільства мають у своєму розпорядженні безцінні речі: свободу, демократію, певну міру справедливості. Але протягом лише трьох десятиліть ці речі перемістилися у суспільній свідомості із шпальти «найвища цінність» у шпальту «подумаєш, ну то й що?».

Ресентимент важкою хмарою опустився на Захід. Люди почали жити за принципом «me first» («я понад усе») і протягом одного покоління стали нещасливими (хоча й не обов’язково нещасними) і сповненими ситого цинізму, який, на жаль, є знаком епохи.

Крім «me first», вони з легкою готовністю прийняли й інші постулати, які їм давно і наполегливо продавали і Голлівуд, і академія, і соціальні мережі. Наприклад, про те, що «світ — це морок» (всі творять зло, просто не всі зізнаються) і що «правди нема» (вона ж у кожного своя; так звана «правда» — не більше, ніж інтерпретація реальності). Нашою мовою ця картина світу називається «путінізм».

Первородний гріх

Відраза європейців та американців до власних політичних систем, безумовно, породжена самими політичними системами — їхнім лицемірством, самозакоханістю і, врешті-решт, відсутністю інстинкту самозбереження. І хоча головний цинізм сьогодні виявляють партії націоналістичного та праворадикального ґатунку, на критику заслуговують передовсім ліберали — бо це вони створили кризу.

З одного боку, ліберальному світові, в якому ми все ще живемо, сучасна людина завдячує багатьма позитивними речами: золотою європейською епохою після Другої світової, єдиною Європою, програмами соціального захисту, захистом прав меншин тощо. Крім того, ми, українці, маємо розуміти, що якби не європейські ліберали та центристи, Європа давно вже кинула б Україну під путінський танк. Бо європейські антиліберали-націоналісти здебільшого давно і міцно засіли в таборі фанатів Росії.

А з іншого боку, ліберальний світ породив і купу баласту. Насамперед «cancel culture», «культурні війни» та «політику ідентичності», головною місією якої стало вбивати клин між суспільною більшістю та меншинами. В соціальних мережах він породив цілий прошарок людей, яких американський коментатор Біл Маєр влучно назвав professionally offended — «професійні ображені».

Протягом десятиліть вони, як акули в пошуку крові, нарізали кола в океані життя в очікуванні необережно сказаного слова чи неполіткоректного вчинку, після чого людей емоційно знищували онлайн, шматували їхню репутацію. Словом, «кенселили». Як наслідок, вільні суспільства перетворилися на диктатуру політкоректності, яка перетворює свободу на її протилежність. І це теж стало знаком епохи.

Криза лібералізму — це криза гордині

Але найголовніше те, що ліберальний світ, за всіх своїх позитивних рис, був глухим до бажань власних суспільств. А суспільства хотіли не так багато: здорового глузду. Сучасного різноманіття, але не розмивання ідентичності власних країн. Поваги до прав сексуальних меншин, але не 60 «гендерів» та іншого безумства. Екологічної свідомості, але не екологічного фанатизму і тотальної відмови від ядерної енергетики. Контрольованої та лімітованої міграції, але не меркелівського «ми приймемо всіх!».

До прикладу, американські вибори 2024 року пройшли б зовсім інакше, якби тодішня адміністрація зробила необхідну, очевидну, а головне — законну річ: перекрила для нелегалів кордон з Мексикою. Але вона цього не зробила. Бо боялася «професійних ображених» більше, ніж закону і власних виборців.

Страх і зарозумілість — за цей первородний гріх платять ціну і західні суспільства, і, на жаль, Україна. Бо, по факту, розкол ліберального світу — це розкол нашої підтримки.

Громадяни відчувають відразу до традиційних політичних партій, бо ті надто довго не відчували поваги до громадян. Це, сподіваюся, зміниться, але перед тим нам доведеться побачити, як у багатьох країнах Європи до влади рватимуться нетрадиційні партії, яким Європа байдужа і гидка, які сповідують принцип «me first» і які зроблять усе, аби зруйнувати збудоване після Другої світової.

Бульдозер у болоті

Політична криза Заходу — це криза не лише лібералів, але й консерваторів і націоналістів. З останніми все досить просто. Вони — опортуністи, як, власне, і більшість політиків. Користуючись суспільним ресентиментом, вони погодилися і навіть радо зголосилися грати роль бульдозера, який зруйнує набридлу політичну реальність.

Проблема полягає в тому, що ні громадяни, ні самі «бульдозери» не знають, що і як будувати замість того, що є. А також у тому, що на цьому етапі історії інтереси «бульдозерів», які думають, що роблять для своїх країн добро, збігаються з інтересами тих, хто ці країни люто ненавидить.

І західні ультраправі, і путінська Росія мають спільне прагнення: зламати наявну на Заході політичну систему. Звідси і взаємне тяжіння, і спільні пріоритети та риторика, і спільна ненависть до України. І вони, і Кремль прагнуть «осушити болото». Різниця лише в тому, що для ультраправих болото — це наявний політичний клас, а для Росії — це Захід у цілому. Але над цим «бульдозери» особливо не замислюються. На цьому етапі вони з Москвою — союзники і попутники.

Альтернатива порядності

Ультраправим інстинктивно хочеться «розчистити майданчик» і повернутися в минуле. Де слово білої людини було законом. Де кожне наступне покоління було багатшим і успішнішим за попереднє. Де все було простіше. Внутрішньо вони, мабуть, підозрюють, що як було вже все одно не буде, але, знов-таки, підозрювати не завжди означає думати і мати інтелектуальну чесність.

Прикметно, що у тих-таки німців роль бульдозера взяла на себе політична сила під назвою «Альтернатива для Німеччини». Символізм полягає в тому, що Владімір Путін, натхненник «бульдозерів» по всьому світу, вже давно і наполегливо профілював Росію як «Альтернативу для Європи». Себто реальність, у якій все як було. Де можна бути імперіалістом, гомофобом, расистом, агресором і не соромитися цього. На краю Європи Росія постала як анти-Європа — і багатьом європейцям припала до вподоби.

Але в цьому і слабкість та недовговічність — і самого Путіна, і всіляких «альтернатив», які він просуває в реальність порядних країн. Без протистояння вони ніщо. Альтернативою цинічній реальності, яку вони пропонують, є ще більший цинізм. Починаючи від використання «християнських цінностей» для вбивства сотень тисяч людей в Україні та закінчуючи вже згаданими заповідями «світу після правди»: що правди насправді не існує і що світ — це насправді морок.

Це не ідеологія, а чорна тінь ідеології. Вона може раз чи два допомогти виграти вибори. Але серця європейців надовго не запалить.

Після сутінок

У цих «альтернатив» немає суті. Ресентимент — їхнє єдине натхнення. Вони — ходяча порожнеча, яка живиться розчаруванням людей, яких посунули або витіснили в сучасному світі, але неминуче принесе їм іще більше розчарування. Ці чорні діри швидко перетворюються на білих карликів. В космосі так не буває, а в політиці — ще й як. Ми бачили це в Угорщині, де шамбала світового антилібералізму посипалася, немов піщаний замок. Та й в Австрії, де ультраправі почали приходити до влади ще у 1990-х роках — і відзначилися лише найгучнішими корупційними скандалами.

Цей морок мине. Але виникає питання: що він залишить по собі? Чи зруйнують «бульдозери» західний світ? Чи справдяться зловісні передчуття Ніла Фергюсона щодо паралелей між старою і новою холодною війною, пізнім Радянським Союзом і пізнім Заходом? І головне: як діяти Україні на цьому роздоріжжі між розгубленими гуманістами і рішучими бульдозеристами?

Прихід несистемних партій у західних суспільствах буде, немов недавній грязьовий потік у Непалі: чорним, брутальним і швидким. Залишаться руйнування. Залишиться бруд. Залишаться мертві тіла. І залишиться те саме питання, що й раніше: чим заповнювати порожнечу в душі Заходу. Та й не тільки Заходу.

Природа порожнечі

Попри всі технологічні прориви, людство лишається сьогодні тим, чим було і двісті, і триста років тому: великою групою істот, які не мають відповідей на головні питання. Хто ми? Навіщо ми тут? Що буде з нами далі? Свідомо чи підсвідомо, ці питання живуть у кожному з нас, впливаючи і на наші вчинки, і на нашу щасливість. Перед лицем смерті атеїстів (майже) не буває.

Подобається нам чи ні, але ці питання — наріжний камінь нашого само- і світосприйняття. Протягом століть єдиною силою, яка намагалася хоч якось на них відповідати, була церква. Аж ось прийшов він — новий світ, який, у своїй гордині, сказав, що церква йому не потрібна. Парадокс у тому, що базові складові цього світу (наприклад, Європейський Союз) були втіленням саме християнських цінностей: прощення, смирення сильних, їхнього служіння слабким.

Ми звикли дивитися на Європейський Союз лише як на функціональну і вдалу бюрократію, але насправді він — найважливіше політичне досягнення в історії людства. Він — знак надії, що навіть після тисячоліть взаємного кровопролиття світ ненависті та воєн може перетворитися на світ прощення, світ миру, світ без кордонів. Це проєкт, безумовно і очевидно, не лише для християн, проте християнський за духом. І народитися він міг тільки в християнському світі.

То чому про це неполіткоректно казати вголос? Чому християнам-європейцям не можна пишатися тим, що саме вони подарували світу надію? Чому найбільші вбивці світу, на кшталт Путіна, і найцинічніші його потвори, на кшталт Орбана, привласнили монополію на «християнські цінності», тоді як ті, хто справді живе і працює за заповідями, бояться про них заїкнутися? Політкоректність відокремила церкву не від держави, а від людини, власне, як і людину від церкви. І це теж стало фактором глобальної самотності.

Порожнеча в душі Заходу виникла, коли з неї пішла віра. Можливо, варто спробувати її повернути. І це не про повернення клерикалізму, а про повернення мови смислу. Мови добра і зла, яка резонує в людських душах і яка — дещо більше, ніж «я понад усе».

Парадокс європейського політичного світу полягає в тому, що на його ультраправому крилі є емоційний заряд, але нема ідеології, тоді як по центру ідеологія є, але в обрізаній, навіть бюрократичній формі — і тому емоції, іскри не народжує. Народжувати іскру європейці могли б повчитися у деяких американських демократів, які зробили віру інтегральною частиною своєї ліберальної програми, збирають пристрасну аудиторію — і, цілком можливо, матимуть добрі результати на виборах у листопаді. Часи Америки як джерела натхнення для світу ще повернуться.

«Зима наближається»

На тлі можливої політичної зими в Європі Україна стала місцем, де визначається майбутнє і континенту, і західного світу. А враховуючи глобальне значення європейського проєкту — то і напрям розвитку світової демократії. Якщо криза Заходу — це криза зневіри, то Україна повертає йому віру й відчуття фронтиру між добром і злом. Нагадує самотнім сумним людям зі смартфонами, що їхнє життя — не лише про щоденну запашну каву і свіжий круасан.

Звідси і градус емоцій навколо «українського питання». Україною або захоплюються, або люто, самовіддано ненавидять. Для одних вона — знак надії, а для інших — та, хто завадив злитися з «анти-Європою» Росією в пароксизмі пристрасті.

Хай там як, за підсумками останніх чотирьох років можна сказати: слава Богу, що у світі є Європа. Яка не спокусилася, не кинула Україну під колеса і вчинила по-християнськи, хоча й не без власного інтересу.

Але ж і власний інтерес буває різним. Як просто їм було б надіслати в Москву якогось безхребетного європейського «посередника», який плазував би в Москві й удавав би стурбованість в Києві. Як просто було б «в ім’я миру в усьому світі» залишити Україну беззахисною й отримувати від Росії безумні дивіденди — собі в кишеню і для європейських корпорацій.

Європейська економіка вийшла би в плюс. Медіа і соціальні мережі швидко знайшли б собі нові, приємніші предмети уваги. Життя пішло б далі простим і накатаним ритмом по кістках і крові української свободи (та хіба ж у європейській землі мало кісток і крові!). Розмови про війну на певний час завершились би.

Усе, що для цього було потрібно, — це зрадити Україну. Єдина Європа цього не зробила. Вона прийняла обітницю і дотрималася її. І це ще один знак, що єдина Європа — християнський за суттю простір, хай скільки це заперечує.

Для самої України наразі все з одного боку простіше, а з іншого — страшніше. Страшніше — бо війна, смерть, кров. Простіше — бо нема відчуття самотності і спокуси зради, яка висіла над нами у 2022 році і мала форму так званих «Стамбульських домовленостей», коли ми були в порожнечі, один-на-один з зухвалим і, здавалось би, нездоланним ворогом. Сьогодні, чотири роки потому, зухвалість із ворога якось злетіла, так само як і ореол нездоланності. Сьогодні ми не самі. Нам є за що і за кого триматися. Замість спокуси зради прийшла спокуса втоми, але й її Україна здолає.

Ми маємо підтримувати тих, за кого самі тримаємося: порядних європейських і світових політиків, порядних європейців. За чотири роки лінія розподілу оформилася чітко. З одного боку опортуністи та лицеміри, а з іншого — Україна і ліберально-центристська Європа, зі всім її баластом і проблемами. І якщо західний світ переживає кризу, то варто не кепкувати з нього, а допомогти йому цю кризу здолати. Бути чемними і чесними. Розуміти, що у західному світі Україна з одного боку учень, а з іншого — учитель.

І, попри все, зберігати віру. Бо віра зараз — найголовніше. Можливо, і Захід її собі колись поверне.