ЦЯ ВІЙНА Є ГЕОПОЛІТИЧНИМ УБИВСТВОМ

Коли у 2022 році Росія вдерлася до свого сусіда України (хоча весь світ благав її цього не робити), людство охопила хвиля обурення. «Як Україні вдалося генерувати стільки співчуття?» - запитували мене люди. Я весь час відповідав: це не ми, це ви. 

Я був переконаний, що це обурення – природна реакція на подію настільки масштабну, несправедливу й жахливу. Ця війна є геополітичним вбивством на очах у всього світу. Як може порядна людина шукати виправдання чи пояснення, вставати на бік убивці в той час як той робить свою чорну справу?

Як виявилося, я помилявся. Бо щойно початковий шок минув, мільйони людей у світі таки знайшли причини підтримувати вбивцю, в той час як він убивав, катував, ґвалтував, обезголовлював і залишав мільйони українців без домівок.

Насправді причин підтримувати Росію безліч: наївність, невігластво, страх, байдужість, марнославство, жадібність... Раціоналізацію цього вбивства ми всі бачимо щодня у світових соціальних мережах.

«Українці — нацисти, вони цього заслуговують!..» (Для Росії кожен українець, який відкидає окупацію, є «нацистом»).

«Я не схвалюю того, що робить Росія, але розумію, чому вона це робить...» (ніби розуміння не означає бодай часткового схвалення).

«Росія руйнує несправедливий світовий порядок. Тож зрештою це добре для нас...» (Так, нинішній світовий порядок несправедливий, але Росія не робить його справедливим, вона робить його несправедливим по-іншому).

«Україна платить за гріхи Заходу в Іраку, Афганістані тощо...»

Останній аргумент заслуговує на справжню відповідь, бо саме його я часто чую тут, у Південній Африці. Так, послужний список Заходу в Іраку, Афганістані та інших місцях є сумнівним. Але дві несправедливості не створюють справедливість. 

Україна – не те місце, де хтось зводить старі рахунки із Заходом. Ця війна взагалі не про це.

Українці ні на кого не нападали. Вони гинуть у власних містах і на власних полях, захищаючи свої домівки від окупації та анексії. Ідея зробити Україну відповідальною за чиїсь чужі гріхи – це не справедливість, а її протилежність. Це пошук нової жертви, щоб створити ілюзію вирішення старих образ.

Я розумію, що дев’яносто відсотків усього цього є результатом російських грошей і пропаганди. Життя – нескінченний ланцюг великих і малих виборів між добром і злом. І Росія має достатньо грошей, щоб безперервно давати світу аргументи аби обрати зло: підтримувати те, що вона робить з Україною. Або хоча б «розуміти» це.

Насправді, ця війна не про нафту, енергетику, ресурси чи фінансову вигоду загалом. Вона про право великих держав рвати на шматки своїх сусідів. Вона про право сильного прийти до тебе додому й сказати: «Відтепер те, що було твоїм, належить мені». Саме так століттями й відбувалося. Ми думали, що ці часи минули. 

Тож як виглядає ця боротьба на землі? Що відбувається? Хто перемагає? Лінія фронту все ще приблизно там, де була три роки тому – на Донбасі та на окупованому Півдні України. 

Україна стікає кров’ю, але Росія – ще більше: зараз їй доводиться щомісяця поповнювати щонайменше тридцять тисяч солдатів, які гинуть у так званих «м’ясних штурмах» проти українців, що переважно утримують укріплені позиції. До того ж нині це війна дронів, а така війна більше сприяє оборонцю, ніж нападнику.

Погана новина для України - дефіцит засобів протиракетної оборони. Це означає, що Росія може зривати злобу за свої воєнні невдачі на цивільному населенні українських міст. Якщо Росія матиме достатньо балістичних ракет, а Україна - недостатньо засобів ППО, Москва намагатиметься зробити з українськими містами те саме, що вона зробила із сирійськими містами десять років тому.

Ця моторошна перспектива не змінює головної правди про Україну: вона не здасться. Ми вільні люди. Ми не станемо колонією Росії.

Погана новина для Росії полягає в тому, що вона платитиме ціну не лише у військовому, а й в економічному вимірі. Її нафтопереробна промисловість – справжня «золота гуска» – зазнає ударів по всій країні, і попереду ще більше українських заходів у відповідь. Поки Росія атакує українські міста, її «золоті гуси» стають нашими мішенями. 

Сучасні технології дають Україні перевагу. І ні, удари того, хто обороняється, ніколи не є «провокацією», так само як удари агресора ніколи не є «відплатою».

Схоже, план Росії простий: провести масову мобілізацію в жовтні, зробивши «м’ясні штурми» масштабнішими. Це збільшить її втрати, що, своєю чергою, ще трохи наблизить внутрішню напругу в країні до точки кипіння. Тож гра Путіна з вогнем (і мільйонами людських життів) триватиме, попри всі можливості для миру. 

Продовження війни буде його вибором. Так само, як це було в лютому 2022 року.

Відтоді багато що змінилося. Найважливіше – тепер удари можуть завдавати обидві сторони. Росія куштує криваву юшку, яку сама ж заварила. Але головне залишається незмінним: ця війна досі є спробою геополітичного вбивства на очах у всіх.

Причини чинити правильно або неправильно – закликати агресора припинити безумство чи відвернутися – усе ще перед нами. Шлях до миру (пропозиція Зеленського припинити бойові дії та зафіксувати лінію розмежування там, де вона проходить зараз), так само як і шлях до подальшої війни (більша мобілізація Путіна), все ще відкриті. 

На жаль, вирішувати буде не світ, а агресор, який цю війну розпочав. Проте світ, кожна держава й кожна людина може зробити свій вибір – підтримати агресора чи того, хто захищається. Ще раз: життя – ланцюжок виборів, великих і маленьких. І зрештою на цьому ланцюжку висить не лише доля України.

Оригінал за посиланням