Навчаючись у радянській українській школі, щочетверга вранці я мав проводити «політінформації». Себто вставати перед однокласниками й розповідати їм, що відбувається у світі. І оскільки це були 1980-ті, то майже щоразу я говорив, серед іншого, про Африку. 

ПАР, африканська революція - це тоді хвилювало багатьох у світі. Так в моє підліткове життя увійшли такі екзотичні іноземні слова, як «Соуето», «Нельсон Мандела» й «апартеїд». 

Потім наші з Африкою дороги розійшлися - аж до мого нещодавнього призначення послом до Преторії. Тож як це було - побачити вперше на власні очі континент, що змушував моє серце битися частіше сорок років тому?

Передусім, готуючись до життя в Африці, переживаєш дивний час - суміш тривоги й захвату - адже цей континент сприймається як суміш протилежностей: прекрасний і неблагополучний, безтурботний і бідний, гостинний і небезпечний. Репортажі про злочинність, безробіття й часті заворушення сусідять у пресі з яскравими туристичними рекламами. 

Але потім чуєш слова тих, хто там справді бував: «Південна Африка? О, це одне з моїх улюблених місць!» І зрештою виявляється, що це важливіше від всього іншого. 

Перше, що помічаєш після приземлення в Йоганнесбурзі, - це люди. Вони посміхаються, обіймаються, поплескують одне одного по плечу. Вони доброзичливі й дотепні. Говорять африканськими мовами, яких ти не розумієш, але завжди переходять на бездоганну англійську, коли треба.

Дуже швидко дізнаєшся, що Південна Африка - країна поліглотів, людей, які володіють багатьма мовами, нерідко як рідними. У світі, де від усіх очікують знання англійської, Південна Африка говорить і англійською, і багатьма іншими. Те, що могло б стати класичною Вавилонською вежею, перетворюється тут на світ Убунту — взірець того, як цілих 12 офіційних мов можуть мирно й з повагою співіснувати поруч.

Якщо приїздиш у вересні (як я), тебе приголомшує цвітіння жакаранди. Це нескінченне, запаморочливе море синього над головою й під ногами - захопливе видовище для мешканців Північної півкулі. Як європеєць, стоїш приголомшений цією красою, а навколо тебе йдуть собі люди, навіть її не помічаючи. 

Повсюди гучно сигналять маршрутки - але не для того, щоб відлякувати пішоходів. Навпаки, у такий спосіб вони запрошують пасажирів до себе. Тоді розумієш: тут навіть якщо і бачиш те, що очікував, все одно може бути несподіванка.

Ще одне, що починаєш помічати одразу, живучи тут, - скільки тут люди мають свободи. Свободи говорити, писати, критикувати владу скільки завгодно. Можна говорити все, публікувати все - і твоє слово матиме вагу, бо Південна Африка - справжня демократія, де громадська думка важлива. «Південна Африка - це кінофільм» - каже один із моїх улюблених YouTube-каналів. І це справді так.

Як дипломат, спершу потрапляєш до заможних кварталів Преторії й Йоганнесбурга, місць, де будеш жити й працювати, - і бачиш благополучну сторону Африки. Потім заходиш до торговельних центрів і бачиш середній клас, людей різних мов і кольорів шкіри, що мирно живуть поруч, як і має бути в справжній «райдужній нації». 

Але в якийсь момент потрапляєш і до тауншипів, до бідної частини Соуето - і відчуваєш справжній масштаб африканської трагедії, яка, попри всі демократичні здобутки останніх десятиліть, все ще триває.

У Соуето бачиш стільки дітей і молоді, самотніх матерів і бабусь. І розумієш: поки чоловіки шукають свій шанс у житті, жінки (як і в більшості інших куточків світу) - це цемент, що тримає це суспільство вкупі.

Бачиш молодь - величезну силу, яка може стати майбутнім Африки й усього людства. Але якщо залишиться без роботи, може стати й джерелом проблем. Розумієш, яким неосяжним, незадіяним резервуаром людської енергії є Африка. Для людства, що старіє рік за роком, вона є справжнім джерелом молодості. Але людство досі не усвідомлює, наскільки це безцінно.

Врешті-решт, вражає ще й інше (і в цьому одна із спільностей з Україною) - відчуття змарнованих історичних шансів і прагнення стати кращим, пошук нових шляхів у майбутнє замість старих, що не принесли успіху. Африка — колиска цивілізації. І все ж часом здається, що це колиска, яку використали й покинули.

Той український школяр, що стояв перед однокласниками в 1980-х, не міг собі уявити, що колись житиме тут. Але озираючись назад, мабуть, є логіка в тому, що я опинився саме в Африці, щоб зрозуміти: найдавніша історія світу є і найбільш недосказаною.