“Чотири десятиліття тому вибух на Чорнобильській атомній електростанції потряс основи тодішнього світу і став провісником початку кінця радянської епохи. Він також потряс мільйони людських життів, зокрема й моє — тоді ще радянського підлітка, що жив у столиці України й раптом перестав розуміти світ довкола.

Чому дорослі навколо мене раптом запанікували, хоча телебачення, газети й уся влада твердили, що нічого страшного не сталося? Чому батьки відправили мене в село до бабці замість того щоб іти на звичне першотравневе святкування у моєму рідному Києві? Невже моє життя нічого не важило для моєї країни? Ці запитання неслися в моїй голові, немов нескінченний поїзд.

За два місяці, коли я повернувся з села, цей «поїзд» нарешті зупинився. Ми відкопали у нашій школі в центрі Києва старий дозиметр – і той завив, немов скажений. Цілі райони мого міста були забрудненими. Проте замість евакуації людей Комуністична партія вивела їх на першотравневу демонстрацію. Щаслива пропагандистська картинка по телевізору виявилася важливішою за здоров’я майбутніх поколінь.

Отже, ось вона була, моя відповідь – у вигляді дозиметра, що кричав правду мені просто в обличчя: ні, моє життя нічого не важило для Радянського Союзу. Так само, як і життя мільйонів людей, що загинули під час штучного голоду 1932–1933 років. Так само, як життя тисяч солдатів, кинутих у непотрібну війну в Афганістані у 1980-х. Для мене, заідеологізованого радянського хлопця, це відкриття було шокуючим у своїй остаточності: я жив у анти-гуманній країні, яка розглядала людське життя як витратний матеріал, як засіб досягнення мети — політичної чи ідеологічної. І нічого більше.

Згодом я дізнався, що все було ще гірше. Йшлося не лише про жахливе подолання наслідків безумної катастрофи. Йшлося також про її спричинення без жодної необхідності. Вибух у Чорнобилі став можливим тому, що хтось на високому рівні в Москві вирішив провести в Україні експеримент – перевірити, як далеко можна зайти з точки зору безпеки атомних електростанцій. Експеримент, безмежний у своїй дурості – не лише з погляду сьогодення, а й з погляду сорокарічної давності. Мільйони людей в Україні та сусідніх республіках СРСР виявилися просто мурахами у жорстокому «науковому проєкті» з використанням кілотонн ядерного матеріалу.

Чорнобиль був одним із чинників, які поклали край радянській імперії. Але, як ми побачили в останні роки, він не поклав край московській пристрасті до кривавих і безвідповідальних експериментів. Адже що таке повномасштабне вторгнення в Україну 2022 року, як не геополітичний Чорнобиль на стероїдах — ще одна спроба намацати межі можливого ціною мільйонів життів?

Підлітком я ще вірив у комуністичний ідеал. Але завдяки тому, що сталося в Чорнобилі, я дізнався правду: комуністичний ідеал був кровожерливим ідолом. І коли сьогодні я й досі зустрічаю «блакитнооких» ідеалістів, що вірять у цього ідола, - хочу поділитися з ними тим, що відкрив для себе ще дитиною. Що реальний комунізм є протилежністю того, за що він себе видає: постійна брехня замість правди, масова деградація замість рівності, геноциди замість братерства, несвобода замість свободи. Безумний монстр, який спочатку без жодної причини створив ядерну хмару, а потім вивів натовпи людей святкувати під нею Першотравень.

З сумом дивлюся сьогодні на Москву і бачу, що нічого не змінилося. Та сама жорстокість і агресивна тупість проявляються у нескінченних хвилях дронів, що атакують українські міста день за днем, місяць за місяцем, рік за роком, - і хвилях російських солдатів, яких відправляють помирати в окопах Донбасу, воюючи за українські села, що давно перетворилися на випалену землю.

Чи стане ХХІ століття добою нових геополітичних катастроф? Скільки сильні цього світу ще ставитимуться до людей, як до мурах у своїх безумних «експериментах»? Чи святкуватиме камбек цей ненаситний, загарбницький штам імперіалізму, замаскований під антиімперіалізм? Усі ці питання залишаються відкритими – аж до того дня, коли дозиметр знову почне вити нам просто в обличчя. Але тоді реагувати буде вже запізно.»