Травень 1945 року був моментом, коли Друга світова війна добігла кінця в Європі. З того часу це місяць вшанування пам’яті та історичного примирення для народів, які втратили мільйони людей у пожарищі Другої світової. 

Шок від того небаченого, варварського, нестямного кровопролиття досі живе в крові усіх народів, яких воно торкнулося. На жаль, у 2022 році російська агресія проти України знову розбурхала ці спогади.

Вісім десятиліть тому Україна була спалена – в буквальному сенсі. Повністю окупована нацистами, вона втратила щонайменше вісім мільйонів людей, цивільних і військових. Щонайменше 2,5 мільйона українських солдатів Червоної армії загинули в боротьбі з Гітлером – більше, ніж усі разом узяті військові втрати американців, британців і французів у Другій світовій.

Не було жодної української родини – включно з моєю, - чиє життя не було б скалічене тією війною. Українці та росіяни разом воювали в тих окопах. Покоління за поколінням вони спільно вшановували полеглих — під прапором того, що тоді називали «Великою Перемогою». Тим більшим святотатством став момент, коли Росія почала шалено нищити українські міста і села під приводом «боротьби з фашизмом».

Вшановувати жертв найжорстокішої війни сучасності — це шляхетно, по-людськи. Натомість використовувати цю святу пам’ять для виправдання нової, майже такої ж жорстокої війни – це справжня диявольщина. На жаль, це саме те, що робить Росія. 

В українській Бучі, окупованому передмісті Києва, росіяни ходили від будинку до будинку і вбивали цивільних чоловіків певного віку – чим це відрізняється від каральних акцій СС?

Вшановувати пам'ять жертв минулої світової війни, ставлячи світ на поріг наступної - суцільне божевілля. Українці, які вже чотири роки виживають під жахливими російськими бомбардуваннями, відчули це на собі. Тисячі зруйнованих домівок і мільйони зламаних доль – ось справжнє обличчя путінського «антифашизму».

Це Росія напала на Україну. Це Росія не приховувала своїх імперіалістичних планів захопити українські землі. Це Росія створила концентраційні табори для українських військовополонених – як от сумнозвісна Оленівка на Донбасі. Це Росія викрала українських дітей і промила їм мізки. Це Росія прийняла ідеологію, що зображує українців як непотрібний народ, який заслуговує знищення.

Вісім десятиліть тому Україну спалили німці та їхні союзники. Сьогодні її палять росіяни. Звідси виникає закономірне запитання: що ж Росія святкує у свій «День Перемоги»? Перемогу над тим, на кого вона до нестями схожа зараз? Кінець війни, яка до нестями нагадує ту, що вона сама розпочала?

Дев’ятого травня росіяни з гордістю несуть портрети своїх предків, які віддали життя (разом із мільйонами українців), коли гітлерівська Німеччина розпочала загарбницьку війну проти Радянського Союзу. Та, схоже, їм байдуже до всіх убитих нині, коли вони розпочали власну загарбницьку війну.

Отож, сумний висновок: це «вшанування пам’яті» не є антивоєнним. Та й ніяке це не вшанування. Навпаки, акт прославлення війни, під відомим гаслом «Можем повторіть!». Для порівняння: українці вшановують жертв тієї війни під гаслом «Ніколи знову».

Дев’яте травня перетворилося на день підтвердження російської імперської ідентичності – не через її нинішні здобутки, а через позичену славу. Це не вшанування пам’яті. Це імперія-невдаха, яка поїдає власну міфологію.