ЕРА ЖОРСТОКОСТІ

Ми живемо в час глобального наступу темряви. Знову, як і в попередні епохи, імперіалізм вибиває двері вашого дому, вторгається у вашу реальність і каже: те, що було твоїм, тепер моє — земля, свобода, життя…

Але крім всього іншого, це і епоха виняткової жорстокості. Інколи це жорстокість людини, яка натискає кнопку й відправляє чергову партію смертельних дронів, дистанційно знищуючи сотні мирних домівок і тисячі мирних життів.  Як сказав би Йосип Сталін, кривавий диктатор минулого (який, до речі, теж переживає історичний камбек), «Смерть однієї людини – трагедія; смерть тисяч – просто статистика». Ці його слова могли б стати гаслом сьогодення.

Проте є й інша, особливо жахлива особливість нашої епохи: навмисна, садистська, очна жорстокість. Пихата і горда. Як, наприклад, задокументований і міжнародно підтверджений злочин, коли російські окупанти вдерлися до приватного дому поблизу Києва, вбили господаря й протягом днів ґвалтували його дружину, тоді як їхнє чотирирічне дитя плакало замкнене у сусідній кімнаті. Або ж як жахливе російське відео 2023 року кастрації молодого українського військовополоненого. Або ж відео страт українських полонених, гордо виставлені росіянами в соцмережах. Або ж навмисне виснаження голодом українців у російських концтаборах.

Таких випадків безліч. Їх ретельно документують і фіксують для майбутніх трибуналів. Але ж є і велике питання, якого теж важко уникнути: звідки вона взагалі береться – вся ця дикість? Хіба ж XXI століття не мало бути кращим, ніж те, що ми бачимо?

Якщо говорити конкретно про Росію – то як може нація Толстого й Чайковського бути одночасно нацією кастрацій і відрубаних голів? На жаль, у випадку Росії багато що пояснюється двома отрутами, які глибоко сидять в її національній свідомості: імперіалізмом і мілітаризмом.

Сучасна Росія бачить себе спадкоємицею Російської імперії. А імперії, як відомо, не дуже переймаються тим, щоб бути добрими чи гуманними до інших. Африка мала б це знати краще за інших. 

Якщо ти ділиш світ на тих, «хто робить, як хоче», і тих, «хто страждає, як мусить», ти автоматично вважаєш себе вправі робити іншим боляче. Власне, через цю призму сьогоднішня Росія і дивиться на свого сусіда – Україну.

Якщо ви бачили фільм «Хоробре серце», то стосунки Росія/Україна можна порівняти з тим, як у ньому англійці колоніальної доби бачать шотландців: як селян, «свинопасів», що відмовляються стати частиною імперії, а тому потребують насильницького підкорення.

На додаток до всього іншого, офіційна пропаганда переконала росіян, що українці – нацисти, сатаністи, педофіли. Втілення всього найгіршого, що можна уявити. І росіяни повірили. Тому будь-яка жорстокість по відношенню до українців – це (а) заслужено, (б) богоугодно і (в) не матиме значення в майбутньому. Останній пункт особливо важливий.

Адже – і це ще одна річ про імперії, яку треба розуміти – вони глибоко переконані, що історію пишуть переможці. Тож навіть якщо сьогодні ви робите щось жахливе, завтра це забудеться або навіть прославлятиметься, якщо ви переможете. 

А оскільки ви – «велична імперія», а протилежна сторона – лише нікчемні «свинопаси», то перемога – лише питання часу, і вона принесе вам повну й безумовну безкарність, незалежно від того, скільки людей ви вбили, закатували, зґвалтували й обезголовили в процесі.

На жаль, ще одним ключовим джерелом жахів сьогодення є релігія. У 2010 році патріарх Російської православної церкви Кірілл, як відомо, заявив: «Київ — наш Єрусалим». Ці слова пояснюють дуже багато: і завзяття російської церкви, яка була затятим співавтором війни; і релігійний фанатизм цього сучасного хрестового походу; і неймовірне ставлення до українців як до таких собі сучасних «сарацинів»

Ну а поки пропаганда й церква легітимізують жорстокість, щоденний культ грубої сили на телебаченні додає їй відчуття невідворотності й навіть нормальності. Головний лейтмотив: «усі роблять жахливі речі; ми просто чесні, такі, як є, в той час як інші тільки вдають, ніби вірять у химери свободи й людяності». Або, користуючись словами головного російського пропагандиста Володимира Соловйова: «Війна — більш нормальний стан для людини, ніж мир».

Тож якщо ви думали, що середньовіччя – це про минуле, ви були надто оптимістичні. Цілком можливо, що на людство насувається нове середньовіччя. Ера жорстокості, легітимізована й часто навіть заохочувана чотирма авторитетами: політикою, церквою, медіа та науковцями.

Що можна зробити з цим глобальним наступом темряви?

По-перше, цитуючи історика Тімоті Снайдера, «не підкоряйтеся заздалегідь». Не купуйтеся на уявлення про жорстокість і беззаконня як про щось нормальне й невідворотне. 

Бо окрім того, що люди можуть бути нерозумними й безжальними, вони можуть бути розумними й добрими. Вони недосконалі за своєю природою, але не обов’язково порочні. 

Різниця між автократіями й демократіями в тому, що перші вірять у погане в людях, а другі – у добре в них. Тому демократії наділяють людей владою, а автократії – ні. Тому збереження віри в людяність є ключовим для того, щоб не посипатися перед обличчям глобальної темряви.

Правильним було б, щоб люди й нації, які не приймають ідею війни як «нормального стану речей», трималися разом і не дозволяли цій ідеї розділити нас. Наступ темряви справді розділяє світ – але не на білих і небілих, Європу й Африку, Глобальний Південь і Глобальну Північ. Насправді темрява розділяє нас на тих, хто вірить у людяність, і тих, хто вважає себе вправі робити все, що заманеться.

Залежно від того, як ми діятимемо в цей переломний момент – чи «підкоримося заздалегідь» або ж чинитимемо опір, - XXI століття стане «ерою нових імперій» або ерою нормальної людської поведінки. Можливо, й недосконалої – але не порочної